Домашняя страница
Мультсериалы | Мультфильмы | Народные сказки | Авторские сказки | Детские стихи

Про кам’яну державу

Украинские сказки

Раз за синіми морями, за скляними горами жив собі чоловік. Бідний, бідний! Убогий, убогий! Був у нього один син Юрко. А бідний чоловік завжди із чимось має клопіт. Так і цей бідолаха мав біду.

В школі діти дражнили хлопчину: «Юрку, Юрку, чи хочеш ти гурку? » Він, неборак, хотів би, та звідки візьме гурку? Як хлопцеві надокучило слухати ці прозивки, сказав: — І їстиму гурки, скільки лиш у мене влізе! І не скінчив школу, а записався у помічники до м’ясника. Тут їв гурок доста!

І ріс як з води, і сила прибувала. На той час, як вивчився й дістав «свобідний лист» , таким став, як дуб. Но, Юрку,— говорить йому газда-м’ясник,— лишайся у мене. Ліпшу роботу ніде не знайдеш. Я звик до тебе, ти до мене. Маю дочку, оженишся і, як постарію, перебереш мою крамницю.

— Ні,— каже Юрко,— я йду світом глядати більше щастя. Так і вчинив. На ті гроші, що дістав од м’ясника, купив собі начиння: ніж, сокиру, точило. Узяв чого їсти в тайстру, вклонився ґазді й рушив у дорогу. Йде день, другий, третій… В кожному селі заглядаються на нього дівчата: хлопчище порядний! Але Юрко йде все далі й далі.

І ось натрапив на пустелю: ні дерева, ні ріки. А дуже велика спека! Змучився хлопець та мандрує. Одного дня зустрів у пустелі лева, орла й мурашка. Коло них лежить убитий кінь, і кожне би хотіло спробувати м’яса. Лев риче: — Я цар звірів. Кінь мені належить! — Ні, бо я скорше увидів його,— говорить орел.

А мурашка: — Я побачила коня!.. Вадяться-сперечаються, і нікому розсудити їх. У ту хвилину, як Юрко надибав на цю сварку, мурашка таку фляцку левові вліпила, що тому аж зуби зацоркотіли… Побачили людину, перестали гризтися і просять: — Розсуди нас! — ричить лев. — Розсуди нас! — клекоче орел. — Розсуди нас! — пищить мурашка. Подивився хлопець на них і на мертвого коня та й каже: — Слухайте мене. Я вас поділю, якщо ви погодитесь з моєю дільбою.

— Погодимось! — То добре. Узяв ніж і сокиру, засукав рукави. Розрубав коня, вийняв нутрощі і загорнув у шкіру; повідрізувавши м’ясо, склав його окремо; кістки — у третю купку. — Но,— говорить до орла,— тобі м’яке треба. Се твоє,— дав йому всі нутрощі.

— Тобі, леве, буде ось,— показав на м’ясо. — Л ти, мур’яночко, залізеш під кістя й гризи, доки зуби не притупиш. Чи ви задоволені? — Най буде! Тоді Юрко зібрався у путь, та лев спинив його: — Чоловіче добрий! Ти вчинив порядок межи нами, і я хочу віддячити,— Вирвав з гриви три волоски й додав: — На, сховай сі волоски. Як пальцями посучеш їх і подумаєш на те, аби статися левом, нараз бажання сповниться.

Узяв Юрко волоски й говорить сам до себе: «Не тяжке діло. Якщо і не придасться, то і не зашкодить». Прискочив і орел: — І я хочу віддячити тобі! Висмикнув зі свого крила перо: — Коли треба буде море чи ріку перелетіти, потягни оцим пером за вухом і тої ж миті станешся орлом. А як захочеш знову бути чоловіком, лиш проговори: «Доста вже був орлом». Подякував Юрко левові й орлові та й рушає в дорогу. — А я що? Я нич? — запищала мурашка.

— Хіба я не годна нічим заплатити за мудру пораду? На, прийми й від мене волосок. Сховай, і буде тобі у пригоді. В ньому така сила, що як його пальцями погладиш, то відразу мур’янкою станеш. Світ великий, життя довге… Подякував Юрко і мурашці, вклонився і йде далі. Йде пустелею.

Почало вечоріти. Раптом бачить — перед ним, праворуч і ліворуч море. Кінця йому не видко! «Що тепер робити? Вертатися назад?» Зажурився Юрко, а тоді вдарив пальцем у чоло: «А перо з орла нащо?

Спробую, може, з того щось і буде!» Вийняв перо, потяг поза вухо і… віруєте не віруєте… нараз став орлом! Летить, летить… Добрі дві години.

І долетів до другого берега. А там над водою високий палац, з самого срібла-золота. Одне вікно відчинене, а у вікні така красна дівчина, якої ще ніколи не бачив. «Тут, мабуть, живе цар, а се — царева дочка»,— міркував Юрко. Закружляв над палацом і залетів до дівочої кімнати.

Царівна швидко зачинила вікно й побігла до батька: — Няньку, ходіть погляньте, який прекрасний орел залетів до моєї світлиці! Цар прийшов, глянув і каже: — Справді дуже гарний. Можна дати його до саду, там такого ще не є. — Ой ні! Се мій, бо залетів до мене. — Най буде по-твоєму,— засміявся цар і наказав зробити для орла золоту клітку. Принцеса дуже полюбила птаха. Ходить за ним: годує і поїть. Якось вона захворіла і лягла спати без вечері.

А коли смерклося, орел оглянувся довкола, вийшов із клітки й стався легінем. Сів до столу, повечеряв, вишів вина і став коло постелі — милується красою царівни. Як почало розвиднятися, знову обернувся на орла, зайшов у клітку і замкнувся. Вранці служниця прибирала й похвалила принцесу: — Добре, що ви поїли вечерю! Дівчина глянула на стіл: справді, вечеря з’їдена!

Чудується: «Хто би міг поїсти?.. Кімната ж була замкнена. Буду гадкувати…» Як принесли вечерю, що стане й на двох, вона трошки поїла й лишила. Лягла у постіль і не спить.

Але десь коло півночі все-таки заснула. А Юрко цього й чекав. Виліз із клітки, стався легінем і смачно поїв; помилувався ще красою дівчини і знову перекинувся в орла. І цього разу служниця хвалила принцесу за добрий апетит. А та дає собі тверде слово, що вже не засне і мусить дізнатися, що тут діється. Як принесли вечерю, мало їла; лягла спати у постіль і прикинулась, що спить. Юрко думав, що вона заснула, вийшов із клітки й сів до столу.

Поїв і став коло постелі, дивиться на дівчину. А вона все бачила. Коли леґінь хотів був статися орлом і зайти до клітки, вхопила його за руку: — Хто ти за один? Як сюди потрапив? Сядь і розкажи.

Юрко усміхнувся, присів коло дівчини і став розповідати. Вона слухала, слухала й говорить: — Я тебе так полюбила, що без тебе і жити не можу! Ллє боюся, що мій нянько нізащо не погодиться, аби я була твоєю дружиною. Він цар і сватає за мене королів, князів… — Якось зробимо… Домовилися, що Юрко лишатиметься вдень орлом, а вночі будуть зустрічатися. Відтоді принцесі приносили подвійну вечерю.

Батько і мати чудуються: — Наша донька звикла мало їсти, а тепер їсть за двох! І видко було на дівчині; розцвіла, як ружа. Так велося діло із півроку. Але хоч яка довга таємниця, мусить мати кінець. Принцеса подумала, що так далі не можна, треба про все розповісти нянькові. І таки наважилась. Підготувалася й зайшла до його кімнати.

Але й Юрко в подобі мурашки на платті принцеси теж опинився там. — Добрий ранок, няньку! — Добрий ранок, доню! Як здоров’я? — Я здорова і щаслива. Я хотіла би поговорити з вами. Няньку, чи ви не думали, що мені уже час віддаватися? Цар аж підскочив з радості. — Донечко моя дорога, я давно цього чекаю.

Є для тебе царські сини, молоді царі, герцоги… Вибирай, кого хочеш. Я згоден. Знаю, що ти вибереш собі чесного чоловіка. І почав перелічувати: у того царя такий син, у того — такий, а той цар сам ще молодий і нежонатий… Стільки нарахував, що дівчина не могла і запам’ятати.

— Ви, няньку, сказали, що будете згодні з моїм вибором. Та я вже собі вибрала. Тільки жодного із тих… — А кого? — скрикнув цар. — Чесного, мудрого хлопця,— і розповіла про Юрка. Коли цар почув, що його донька хотіла би піти за простого легіня, скочив на ноги, вхопив шаблю і, якби була не втекла, одрубав би їй голову. — Геть! — закричав.

— Не хочу тя видіти! Ганьбу мені знаходиш! За простака думаєш іти!.. Дівчина повернулася і лащиться до нього. Кінець кінцем батько пом’якшав і сказав: — Не дам тя за такого, але хочу видіти, який ото хлопець, що ти його так любиш. Не встиг цар проказати своє слово, а Юрко — дурк! — і став перед ним. Цар аж рота роззявив, так зачудувався. Дивиться — леґінь прекрасний!

Рідко такого можна бачити. І так спритно з’явився! Каже: — Добрі, доню! Багатства у нас доста. Держава велика. Любиш його?

Най буде! Поберіться! Молоді дуже зраділи. Почали старого цілувати. Настав день весілля. Було воно дуже багате і славне.

Але ми не будемо марнувати час коло свадьбувания, а підемо далі. Юрко досяг того, чого довго шукав: має за дружину гарну дівчину і став царювати. Одного ясного дня взяв жінку під руку і повів на прогулянку. Дерева й трави зеленіли, квіти цвіли, пташки щебетали. Юркові здалося, що і його життя розцвіло… Зайшли глибоко в ліс. Раз лиш тхнуло на них неприємним духом.

Аж голови запаморочило їм. — Хотів би я знати,— говорить Юрко,— що то за сопух, звідки? Ану, ходімо у той бік. Пішли і натрапили на глибоку яму, звідки й чути неприємний дух. — Вернімося, тобі може пошкодити,— каже Юрко дружині. Але вона побігла аж до краю ями, бо бачила дуже красиву квітку. Зірвала собі квітку, але тої ж хвилини з’явився бородатий чоловік, схопив її за руку і потяг у яму. Юрко за ним. Та бородатий дідо перегородив йому дорогу! — Не смій сюди ступити! Якщо ступиш, злою смертю згинеш! — А моя жінка?

— Уя«е не твоя… Більше її ніколи не увидиш! Юрко зажурився. Вернувся додому й усе розповів старому цареві. — Я йду шукати жінку, аж би-м і загинув! Цар умовляє: — Сину, якщо донька пропала, то хоч ти залишся.

Ти вже моя дитина… Але Юрко вирішив іти; взяв плаття, в которому колись ходив по світу, відклонився і просто — у ліс. Заглядає в яму, а споду й не видно. Не завагався, скочив. Почав падати. Не пам’ятав, як довго падав. Чи день, чи два… Упав на дно й зомлів.

Коли опритомнів, розглянувся навколо й зрозумів, що він у дивній підземній державі. Тут ліс, поле, трава… А немає ні людей, ні звірів і ні птахів,— усе обернено на камінь. Налякався Юрко: «Що се за держава?» Помалу став на ноги і рушив у путь — шукати жінку. Йде, йде, йде… Айбо всюди лиш одне — каміння!

Понад вечір натрапив на палац. На воротах сторожа, але З каменю. І зброя камінна. Відчинив Юрко двері й ступив до палацу. Ніде нікого!

Так йому сумно, аж плакати хочеться. І ось, коли блудив з кімнати до кімнати, потрапив у світлицю. Розглянувся, а зверху ніби сонце світить — звідкись світло падає. На тому місці, куди впало світло, видно стілець-трон, а в ньому дрімає дуже старий бородатий дідо. Судячи з його лиця, може мати років тисячі дві, а то й три. А хто то коло діда? Вона!

Його жінка! Чеше сиву бороду старому, гладить сиву голову й приспівує так, як коли мати приколисує дитину. Юрко тихенько приступив до жінки: — Що ти тут робиш? Вона підняла палець: — Тихо, бо пробудиш володаря цієї держави! Тоді Юрко обняв свою жінку й поцілував. Зраділи, розвеселилися. Дідо розплющив очі й питає: — А це що за один?

— Мій чоловік, за котрого я тобі говорила. Юрко під ступив” до діда-царя: — Айно, се моя жінка. Я прийшов по неї і ИОЕЄДУ її до нянька. Дідо гірко усміхнувся: — Гей, сину, я би й сам хотів її повести… Але се в неможливе діло. Більше свій край не увидите.

Тут будете жити й помирати. Сядь, синку, коло мене, і я тобі розповім про сю державу. Юрко присів, а старий почав: — Ся держава, де тепер і люди, і звірі, і птахи перемінені на каміння, колись була багата й жива… Я — її цар. Але один змій-чарівник позаздрив і всіх поставив каменем. А мені зробив найгірше: смерть від мене відігнав.

Мушу доти мучитись, доки не знайдеться мудрий чоловік, котрий мене визволить. Тут є залізна брама. Через неї веде шлях назад. Айбо знай: тої ями, котрою ти впав, більше нема — заросла і стяглася. Лиш залізна брама залишилася. Вона замкнена діамантовим ключем. Та й ключа нема.

Його треба дістати, а се може зробити лиш мудрий чоловік. Не так далеко звідси є Чорна держава, десь миль ва. сімсот. Путь дуже тяжка; треба іти п’ятсот миль звичайною дорогою, сто миль нанкарачки, а ще сто — таким вузеньким тунелем, що ледве палець у нього просунеш. Коли б знайшовся такий мудрий витязь,— але такого на світі не є,— який сю путь годен зробити, то й так ще не все виграв би. Бо ключ лежить у голові змія - в діамантовій шкатулці. Но, що ти скажеш на се, Юрку? — Я спробую зробити сей шлях! Попрощався з жінкою і дідом та й рушив у дорогу.

Перші п’ятсот миль того ж дня перелетів орлом. Айбо далі дорога ставала все вужчою й вужчою, а потім перед хлопцем відкрилася яма. Тоді Юрко стався чоловіком і навкарачки ліз сто миль. Найтяжче проходив вузенький тунель. Обернувся на мурашку і почав повзти. Приклав усі сили й переліз. Дійшов до Чорної держави. Перемінився на орла і полетів.

Хотів бачити села і людей, але їх не було. І ось летить він над прекрасною толокою. Бачить: стада, які лиш загадати! Але вся худоба чорна. «Через те, мабуть, і держава зветься Чорною, бо тут усе чорне»,— думає Юрко. Закружляв він над високим деревом і сів на вершок.

А під деревом одпочивали пастухи. Наклали вогонь і полуденкували. Говорять між собою: — Та що буде а нами? Скоро і нам смерть через того змія! Знищив безліч худоби, а вбити його нікому.

Наш цар, неборак, щодня наганяє до логовища змія багато свиней, аби той жер свині, а людям дав спокій. — Вже й пастиря цар не може дістати, бо хто раз увидить се страховище, нараз утікає. — Так і є. Вже три дні цар не може знайти пастиря, і три дні змій постить. Як ще так буде один день, то почне нищити людей. Замовкли, зажурилися. «Но,— думає собі Юрко,— буду я свинарем. Я пожену свиней до логовища».

Піднявся з дуба і не став, доки не долетів до царської палати. Обернувся знов на чоловіка і просто — до царя Чорної держави. — Добрий день, пресвітлий царю! А той і голову не зводить. Юрко вклонився вдруге: — Добрий день, пресвітлий царю!

Підвів цар голову та й каже: — Добрий день і тобі, хлопче! Що ти тут шукаєш? До моєї палати люди вже бояться заходити. Кожний тікає, аби його не примусили гнати свині шарканю. — А я для того і прийшов. Візьміть мене за свинаря.

Н пожену стадо до логовища і вб’ю клятого шарканя. Цар зрадів: — Хлопче, як послужиш мені вірно, половина царства твоя буде й віддам за тебе доньку! Юрко усміхнувся: — Пресвітлий царю, про се будемо говорити тоді, як діло зроблю. А тепер мене прийміть за пастиря. Цар погодився.

І Юрко, трохи відпочивши, погнав свиней змієві. Розтлумачив йому цар, куди треба гнати: там і там гора, а в тій горі — лігво. Жене Юрко свині, а як зайшов у ліс, повернув у інший бік. Свині пасуться, а він дивиться, де змій. Виліз на дуба її стежить. Нараз втямив — із ями задиміло, засапало вогнем. Появився змій. Розглянувся, а свиней нема!

Кожна його голова відразу заричала, зафурчала полум’ям на всі сторони світу, і змій вернувся в лігво. Юрко зліз із дерева, повернувся до свиней і погнав додому. — Но, скільки свиней пожер шаркань? — питає цар. — Жодної. — Мені таке не треба! Завтра неодмінно пожени, інакше біда нападе па мою державу.

Шаркань уже три дні голодує! Другого дня Юрко справді погнав свині до лігва. Змій розірвав сто голів і зжер, а тоді сіпші затягся до ями. Юрко з рештою свиней вернувся додому. — Но, скільки з’їв? — Сто. — Поженеш і завтра! Треба його годувати, аж доки не трісне. Колись цьому лиш буде кінець!.. Третього дня змій роздер дев’яносто свиней, на четвертий — вісімдесят…

Усе менше й менше. Юрко сидів на дубі і спостерігав, вивчав звички змія. Далі вирішив діяти. Як одного разу змій розривав свині, він перекинувся на лева й скочив поміж стадо. Коли заричав,— а у лева голос такий страшний, аж земля дрижить,— всі свині повтікали. Розсердився змій, кинувся на лева, але і лев не лежав.

Як змій почав сапати вогнем, лев скочив позад йього, приловчився й — хап! — відкусив одну голову. Змій розлютився. А лев усе прискочить і по одній голові відірве. Б’ються уже по коліна у крові. Тоді лев розігнався, скочив на змія, стався чоловіком, витяг ножисько і відтяв йому останні голови.

Так знищив Юрко змія. Розколов найбільшу його голову, а з неї вибігла лисиця. Юрко тої ж миті обернувся на орла, наздогнав лисицю і схопив. Потім знову стався чоловіком, розбив лисиці голову і бачить — шкатулка. Відкрив шкатулку, а там діамантовий ключик! Сховав Юрко ключика й жене свиней додому. Цар питає: — Но, скільки з’їв шаркань?

— Три роздер, та більше не роздере. — Що ти говориш? — цар подумав, що юнак зі страху стратив розум. — Шаркань убитий! Цар дав наказ швидко впрягти коней у бричку й поспішає в ліс, щоб своїми очима бачити убитого змія. Здалеку видно: ворони крамчать, клюють очі у змієвих головах. Цар повернувся додому.

На своїм дворі обійняв Юрка, поцілував і каже: — Проси, що хочеш. Золото, державу, доньку… З радощів аж заплакав. Юрко заспокоїв: — Не треба мені ні золота, ні держави, ні вашої доньки. Одне буду просити: спаліть ту угоду, за якою я мав би у вас служити рік. Цар тої ж хвилини кинув угоду в піч. Але почав благати Юрка: — Хоч би погостився зі мною на розлуку…

Погостилися, красно попрощалися, і Юрко зібрався у свій край. Долетів до тунелю і журиться: «Якщо стануся мурашкою, то як тоді потягну ключа?» Але бачить, що тунель розширився. Нараз обернувся на орла. Як долетів до половини, тунель ще більше розширився, і Юрко вже міг іти в подобі чоловіка. Жінка вже очі виплакала, бо думала, що Юрко загинув.

А як його побачила, з радості закричала, аж дідо пробудився. — Но, синку, нич з нічого? Замість відповіді Юрко показав діамантового ключика. — Чи сей? — Той самий! — Но, тепер можемо рушати додому,— каже Юрко жінці,— бо твій отець помре із жалю. Тоді дідо сказав: — Чекайте, і я з вами!

Ти, Юрку, мене визволив од вічної покути. Тепер відімкнемо сю браму, й закляття минеться. Моя держава оживе, і передам її на тебе. З тим зібралися в дорогу. Дідо повів їх до гори: — Дивись, тут була яма, через котру ти впав сюди. її вже не є. Але ходімо далі.

— І повів їх через ліси, скелі, д’величезним залізним воротам. — Та як маленьким ключиком отакенну браму відімкнути? — питає Юрко. Старий дідо взяв у руки ключика: — Позирай сюди: біля брами в скелі є залізні дверцята, замкнуті золотою колодицею. Дідо діамантовим ключем відімкнув колодицю.

За дверцями лежав здоровенний залізний ключище, якого Юрко ледве витяг. Тоді приклали сили усі троє і вставили ключище в отвір брами. Відмикати не треба було. Ключ заскрипів, і брама розкрилася сама. , За брамою — вихід в інший світ, звідки вони прийшли. Але старий дідо зупинив попутників: — Чекайте, гляньте, що діється у моїй державі.

Обернулися. Бачать: птахи, звірі та люди ожили, почали ходити. Природа теж ожила. Шовкова трава росте… Держава підіймається все вище і вище — їм уже не треба лізти вгору.

На тому місці, де була пустеля, з’явилася багата і славна держава. Всі троє йдуть до дівчиного нянька. Прийшли, а там безліч людей. — Що сталося? — Старий цар помер.

А бородатий дідо, коли це почув, поспішив до мертвого й зачав над ним ворожити, ключиком обтирати. І нараз видять: цар устав і так зрадів, що аж заплакав. І приготували велику гостину. Всіх людей з держави покликали на неї. Кого царські слуги стріли па дорозі, кожного вели в палату й садовили до столу. їли, пили, веселилися.

А найбільше — двохтисячорічний бородатий дідо. їв, пив, гуляв, танцював, як молоді. Й доти дотанцювався, що заплутався, впав і… розсипався на порох. Але й ця пригода не перешкодила гостині. Гуляли, доки їм не надокучило.