Домашняя страница
Мультсериалы | Мультфильмы | Народные сказки | Авторские сказки | Детские стихи

Козак Мамарига

Украинские сказки

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тоді пішов у службу, служив цареві двадцять п’ять літ; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя. Прийшов тоді оп’ять додому і пішов у путь-дорогу, куди бог дасть. Тепер, як узяв іти, іде тиждень або два усе стовповою дорогою, і зустрічає його парубок. — Здрастуйте,— говорить,— що ви єсть таке? — Я єсть,— каже,— козак Мамарига; служив у багачів І двадцять п’ять літ і не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова.

І царю двадцять п’ять літ служив і не заслужив і у царя ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тепер прийшов собі додому та й пішов куди бог дасть. А ти,— каже,— що єсть таке? — Я,— каже,— у пана у такого-то був за повара, та ніс і посуду велику, дорогу, та спіткнувся, упав, побив посуду, так на мене учорашній день поготовили багато різок, щоб мене сікти, так я оце втік. Так прийми мене, брат козак Мамарига, за меншого брата, буду тобі служить. Побратались вони та ідуть собі.

Так не много ішли вони, тиждень чи більше; тепер зустрічає їх третій, з батіжком. — Здрастуйте,— говорить,— браття. Що ви,—каже,— 1 єсть за люди? Цей каже: — Я єсть козак Мамарига. — А я,— другий одповів,— був у пана за повара, та там як мене мали сікти, так я утік, а оце ми побратались. — Ну,— каже,— прийміть і мене за третього брата.

— А ти,— каже,— що єсть за чоловік? — Я,— каже,— чумак був, гнав дванадцять голів чи з рибою, чи з сіллю. Розбійники набігли та й забрали у мене гроші і худобу мою, та з душею тільки я і убрався та от з цим батіжком. Прийняли. Оце стали три брати і йдуть собі дорогою стовповою; де випросять собі хліба та й ідуть. Дійшли до місця, де стоїть стовп і три дороги нарізно. Подивився козак Мамарига і каже: — Тут, брати мої, треба нам різнитися.

Тепер попрощаємось собі, котрий на котору сторону хоче, туди й ступайте, а мені яку покинете, така й буде. Теперечки розпрощалися і пішли, той на ту дорогу, а той на ту. Як узяв козак Мамарига ходити, ходив собі годів десяток. Ходив і убрався собі у ліс. Ходив у лісі довго-недовго,— находить хатку. Кинувся до дверей,— заперті двері. — Одчиніть,— каже. А дві жінки сміються, не відчиняють.

Просився, просився,- не відчиняють. Узяв тоді двері виставив і увійшов у хату. _ Здрастуйте! — каже. Лежить чоловік на печі: Що ти за самоволець, що прийшов до мене та двері виставив? От я,— говорить,— як устану, та візьму м’яло, та хак помну тебе, щоб ти знав мене. Що ти в таке?

я, говорить,— єсть козак Мамарига. Е, говорить,— прости, брат, що тебе обругав, ти мені єсть брат старший за мене! — Який же,— каже,— ти мені брат? — А той,— каже,— що коли я од пана утік, то ти мене прийняв за брата. Ну, тепер просить за стіл брата, садить його за стіл, їсти і пити братові дають. — Як же ти, брате, досі собі місця не знайшов? — А ні,— говорить,— не знайшов і досі.

Ну, попили, погуляли там собі. — Ось,— каже,— брате, у мене дві жінки, так бери яку хочеш собі за жінку. — Ні,— каже,— брате, дякую, я не хочу. Побув троє суток у того брата, отдихнув, тоді сказав: — Прощай, брате, піду куди бог дасть. Пішов од того брата у путь-дорогу та іде собі куди бог дасть. Ішов він днів три або чотири. Дивиться — гонить пан хортами зайця, і біжить той заєць дорогою прямо на нього.

Він ударив палкою та й убив і сів там коло нього. Прибігли хорти, подивились і полягали коло нього. Добігає пан. — Здрастуй,— говорить,— мужик! Тут зайця ти не видав? — Ні,— каже,— я ось зайця убив.

Каже пан: — Що єсть ти таке? — Я,— каже,— козак Мамарига. — Е,—говорить,— брат, прости, може, я тебе наругав як-небудь.— Схвачується з коня, береться за руки і цілується.— Ти,— говорить,— єсть мені брат старший за мене. По-мниш, як ви два брати ішли, а мене третього прийняли? — Так, помню, як же не помнить?

— Ну, прошу, брат, до мене у гості, я тепер живу добре! Сідай, брат, на коня на мого. — Ні,— говорить,— дякую, брат, за коня, бо я на коні не вмію їздити. Ну, ідуть собі, побралися за руки, коня закинув пан собі на другу руку. Ідуть і говорять собі.

— Що ти, брат, козак Мамарига, і досі собі місця не знайшов? Ось я уже вісімнадцять літ як женився і живу тут. Приїхали додому до того пана. Уводить він його у свій дім. Увійшли, поздрастувалися. — То,— говорить,— жона моя, я знайшов свого брата у степу, у дорозі. Тоді посадили його, давай пить, гулять і не знають де його й діти, такі раді вже вони йому. — Ну, тепер,— присоглашае він брата свого Мамаригу на своє жительство і каже,— я тобі, брате, половину всього віддам. Тебе, брате, оженю.

Ось,— каже,— хоч у цих кімнатах будеш, або вистроїмо тобі, або мені. — Ні, дякую, брате, за твоє слово. Слава богу, що ти собі нажив, а я собі що наживу, то моє буде. Побув він цілий місяць у цього брата, погостював. — Ну, тепер,— каже,— брате, краще піду собі куди бог дасть.

Ну, брат і плакав, і уговоряв, щоб остався тут. А він каже: — Дякую, не хочу. — Може,— каже брат,— дати тобі коня хорошого на дорогу? — Дякую,— каже,— за коня. Тепер дав він йому сот чи дві, чи три па дорогу. Попрощалися, пішов собі у путь-дорогу оп’ять. Ішов оп’ять довго-недовго, дивиться, аж три чоловіки б’ються на могилі. Він тоді навпростець швидше туди.

— Здрастуйте, господа, та за що ви б’єтеся? Кажуть: — За свою батьківщину. Нас три брати єсть. — Яка ж у вас батьківщина? — Оце у нас кінь Гивер, та торба волосяна, така, що дає їсти та пити, та чоботи такі, що поверх води ходять. Оце тільки у нас і батьківщини. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що я візьму те, то ми і б’ємось за це. А ти,— кажуть,— що єсть за земляк?

— Я,— каже,— єсть козак Мамарига. — Ну, поділи нас,— кажуть,— брате козаче Мамариго, нашою батьківщиною. — Я,— каже,— брати, вас розділю; ніхто краще вас не розділить, як я. Согласні ви на це, що я вам буду говорити? — Согласні,— кажуть вони,— аби ти, козак Мамарига, нас розділив. Ну,— каже,— я буду вам, брати, говорити.

Ступайте,— каже,— собі за півтори гони од мене, і тоді я махну — і біжіть усі разом: хто попереду прибіжить, яка любимая твоя штука, ту й бери, а котрий другим прибіжить, той бере собі теж любимую штуку, а задньому те, що останеться. Вони пішли собі за півтори гони, тоді він махнув. Кінь Гивер у їх стоїть осідланий, готовий. Тепер він забирає собі торбу волосяну через плече, чоботи обув, тоді у стремено ніжку і сідає собі на коня, на Гивера. — Ей,— каже кінь Гивер,— як, пане, тебе нести, чи поверх дереза, чи поверх комишу? — Неси,— говорить,— мене поверх дерева.

Брати біжать назад, увиділи, що він подався, а вони підпили руки вгору. А він і крикнув: — Краще, як я, ніхто вас не розділить! Він поїхав, а вони почухали собі голови та й пішли собі додому. Як узяв їхати козак Мамарига цим конем, так собі їхали, поки потомились. Тоді стали собі, палатки розбили, торбочку-волосянку тоді він розшморгує.

— Торбочко-волосяночко, дай їсти і пити. Тут де узявся стіл: наїдки, напитки різні і йому, і коневі. Наїлись, напились. — Торбочко, уберись! Все убралося знову у торбу, нема того нічого. — Ну, тепер, хазяїне,— кінь пита,— куди будемо їхати?

Каже: — Я й сам не знаю. Ось як я пішов із свого міста, так ходжу більше двадцяти літ. — Куди ж,— каже,— ви думаєте? — Та,— каже,— я не знаю сам, куди бог спровадить. — Ну,— кінь каже,— поїдьмо у чужу землю. Там віддає король свою дочку заміж. Там у його стоїть дуб у двірці, хто може його зрубати, за того віддає дочку свою і царство відписує. Можете,— каже кінь,— той дуб зрубати?

— Ну,— каже,— зрубаємо, не зрубаємо, а попробуємо. Ну, і поїхали туди. їхали суток троє чи там четверо, під’їжджають у ліс, через ліс переїжджають. Чують, що у лісі то рубають, то пиляють, гемблюють; дивляться — не видно ніде людей. Потихеньку ще ближче, устав з коня, веде його в руках, прислухається ближче; дивиться, аж на дубі торба висить, дротянка. Він ухопив гарапник у руки, як лясне, так луна пішла по всьому лісі, і крикнув тоді: — У торбу убирайтесь собі! Тоді бряжчить усе та все у торбинку убирається.

Убрало ся — уже не чуть того нічого. Лізе тоді на дуба, підхоплю тую торбинку в свої руки, сідає на коня і гайда. Прибіга у тую землю, до того короля і оповіщається, що приїхав з такої землі. Потребував король його у свій дім. — Ну, за чим, господин, ти забився у мою землю? — Ви, ваше сіятельство, свого дочку віддаєте заміж за того, хто може зрубати дуба вашого. — То вірно,— говорить,— так; аби ти зрубав, то ти мені зятько будеш; тільки щоб зрубав і коріння з його повитягав, поколов, склав і спалив.

Єжелі не зробиш того, що я говорю, то бачиш там чоловічі голови, то там і твоя голова буде. Дав він йому випити, закусити. — Ну, ступай тепер, заступай у роботу. Ось там дуб стоїть, від крильця недалеко, так іди, зрубай його. Як пішов до того дуба, розшморгує торбу-дротянку. — Ну, ступайте,— говорить,— ребята, у той дуб усередку і рубайте його там при низу.

Убралось усе у дуба, так що і не видно. Він собі ліг і спочива. Довго-недовго, а його кличуть обідати. Він узяв і пішов. — Ви, ребята, трохи спочиньте, поки я покушаю. Пішов він кушать, а ребята спочивають.

Вийшла королівна, дивиться на того дуба, чи він багато його зрубав, коли він і не трогав його. Підходить до батечка і каже: — Це якийсь ледар до нас прибув. Ось,— каже,— інші хоч почнуть, а цей не починав і досі. — Ну,— каже,— нічого, його голова буде там, де й тих. Покушавши, цей знов приходить до дуба. — Що, ребята,— говорить,— отдихнули? Отдихнули, господин хазяїн. — Ну, беріться, ребята, оп’ять за роботу.

Узялись за роботу оп’ять. Тут довго-недовго, через час дуб брязнув об землю, аж земля здвигнулась і каміння забряжчало. Вибігає король на крильце, коли лежить дуб долі. — Ей, дочко моя, виходь сюди; це,— говорить,— найшовся молодець, дуба звалив. Підіть його позвіть у кімнату мою та дайте покушать. Приходить він. — Ну,— говорить,— ти молодець, козак Мамарига, може, будеш моїм зятем.

То я голів більше сотні положив за того дуба. Пошанував його, дав йому стакан водки, балакав з ним, усе хорошо. Поївши, пішов знову козак Мамарига до своєї роботи. Ну, ребята, відпочили? — говорить він на свій струмент.

Уже відпочили. Ну, старайтесь, ребята, щоб сьогодні його скласти, бо уже нерано, і щоб спалить, і розвіять попіл по вітру. Ухопились за роботу ребята оп’ять. Через час склали усе у кучу увишки як дзвіниця і підпалили — і згоріло чисто, тоді і попіл розвіяли. — Ну, тепер, ребята, збирайтесь у своє місце, у торбину дротяну. Зібрались вони у місце, узяв він, зашморгнув.

Поглядав король та королівна. — Це,— кажуть,— не з простих, що такий узявся! Ну, ще сонечко не зайшло. Пішов козак Мамарига на базар, купив собі скрипочку, орішків, півкварти лютого спирту, поскладав собі в торбинку, приходить до короля з базару. Вечір. — Дайте,— каже король,— перекусити йому дечого.

Дали йому. Він перекусив. Загадав король своїм жандармам: — Укиньте його у кімнату до ведмедя, то той його,— каже,— оженить. Узяли його, ухопили силою, і вкинули туди у кімнату до ведмедя, і замкнули його там. Увійшов він до ведмедя і здрастується: — Здрастуй,— говорить,— ведмідь. Той кивнув головою. Проходжує собі козак Мамарига по хаті туди-сюди. Виймає свою скрипочку із торбочки, торбочку-волосянку знімає з своїх плечей.

— Торбочко волосяна, дай мені їсти і пити! Тут де узявся стіл, набрався всякими наїдками і напитками. Сів, кушає. — Прошу,— говорить,— ведмедю, кушати до мене ідіть. Приступив ведмідь ближче до стола. — Ну,— каже,— що ти єсть таке?

Я стільки тут людей поїв, но такого не видав, щоб поставив на стіл наїдки і напитки, що і у короля таких немає. Ну, дає, ведмідь собі бере, їсть. Наливає того спирту чарочку і козак Мамарига, здоровкається до ведмедя, п’є. — Що то,— говорить,— ви п’єте таке? — Це,— каже,— водка, така хороша. — Для чого,— каже,— ви її п’єте? — То,— каже,— для смілості ми п’ємо водку.

— А дайте і мені, я попробую. Налив він стакан йому. Роззявив він рота, узяв, висипав йому у рот. Закусив. — Ну,— каже,— не розібрав, дайте ще другу. Наливає він другу, ведмідь випив. Випив, закусив. Тепер козак Мамарига бере свою скрипочку, давай грати.

Пішов ведмідь танцювати. — Ще буде стаканчик, випийте і цей для смілості. Дав, він випив і той. Та й пішов танцювати. — Ну, козак Мамарига, коли б ти виучив мене так грати, як сам граєш. — Я,— каже,— можу вивчити тебе зараз, аби охота. — Ну, то моя охота, вивчи, пожалуста. Прошморгує він свою дротянку-торбу, витягає клини залізні і молот, а у кімнаті лежить половина дуба товстого.

Він узяв, клинами набив, розколов той дуб хорошенько. — Ну, стромляй,— каже,— сюди лапи, я буду тобі виправлять, щоб ти перебирав хорошо, так, як я. Давай він устромлять у колівашину свої лапи. А він; каже: — Іще далі стромляй, глибше стромляй, доти, доки далі нікуди стромлять. Узяв він тоді клини повибивав, і зступився той дуб, а ведмідь крутить задом і каже: — Випусти мене, козак Мамарига, уже ти мені повиправляв руки. — Ні,— каже,— ще не пора тебе випускати. Ось я,— говорить,— стіл уберу, то тоді покажу!

Торбочко-волосянко, уберись,— каже. Торба убралась. Повісив він торбочку, виймає арапник дротяний і давай тоді ведмедя ззаду почищати. — Ей,— каже,— козак Мамарига, пусти, за що ти мене б’єш? — А ти,— каже,— нашого брата уже багато попоїв. Як я тебе нагодую, ти більше не схочеш нас їсти!

Тоді став його батогом гостити ззаду так, що шерсть летить тільки. Він реве та проситься, а той гостить. Ну, бив, бив, утомився, ліг відпочити. Відпочив, оп’ять за свою роботу, оп’ять б’є. На половині ведмедя з обох боків вибив йому шерсть всю чисто. Ліг, заснув козак Мамарига. Розвиднілось.

Підходять королівські слуги до віконця (віконце перегороджено залізом), дивляться у віконце; побачив їх ведмідь. Вони обзиваються до ведмедя. — Мовчіть,— каже ведмідь,— мовчіть, бо пан мій спить, бо як устане, то буде знову бити. Вони почули, назад пішли. Говорять: — Щось обзивається ведмідь, мабуть, козак Мамарига живий. — Ні, не може бути, а підіть узнайте.

Пішло їх чоловіка чотири, чи що. Підходять до дверей, відмикають двері. Відчинили, коли ведмідь у дубові стремить. Каже: — Мовчіть, бо пан мій спить. Ступайте собі, бо як устане, то буде бити. Підходять вони до короля, кажуть: — Козак Мамарига спить, а ведмідь у дубові стримить. — Ні,— говорить,— я не вірю.

Хто б його у той дуб засадив? Ну, підем же тепер. Узяв собі чоловік із шість і пішов. Підходять, а той собі спить, а ведмідь у дубові стримить, і шерсть лежить ведмедеві по коліна. Увійшли. Встає козак Мамарига. — Що,— каже,— куди ви мене, господин, заперли на ніч? Щоб ведмідь мене з’їв? От я його погодував, він більше не схоче Нашого брата їсти.

— Ну, козак Мамарига, випусти, пожалуста, ведмедя із того дуба. — Можна,— каже,— по вашому слову я могу випустить. Виймає клини із торбочки і молот, поставляє у розколину, розводить дуба оп’ять. — Ну, висмикуй тепер лапи! Узяв він повитягав. Повкидав він свій струмент у торбу оп’ять. — Ну, тепер підем, козак Мамарига, тепер ти будеш моїм зятем.

Такого нема і у світі, як ти. Приводить його у дім, угощає його. — Ну, доч моя, то твій муж, а мій зять. Коли він з ведмедем переночував, то робить уже нічого. Цей час убрали козака Мамаригу у одежу, у саму перву, до священика вінчати. Обвінчали їх. Свадьбу давай гулять. Свадьбу одгуляли. Дав їм кімнату: — Отут собі живіть, у цій кімнаті.

Одписує козакові Мамаризі половину царства. Козак Мамарига каже: — Я не хочу половини царства. У вас царство мале, відпишіть мені усе царство, так я і согласен, а половини я не хочу. — Ні,— каже,— я усього не дам, як умру, то тоді буде твоє усе, а тепер твоя половина і моя половина. — Ні,— говорить,— половини не хочу. — Не хочеш, то твоя воля, а я другої половини не дам, поки не умру. Виводить козак Мамарига із конюшні свого коня Гивера, бере жону за руку.

— Прощайте,— говорить,— коли не хочете відписувати усього царства, так я поїду у своє царство з жоною. Сідає на коня і жону саджає. — Ей, пане мій милий, як тебе нести? — Неси поверх дерев. Поніс кінь Гивер, тільки курява схопилася. Несе його су-ток двоє, на Чорне море зніс. Моря більше, ніж землі.

Скільки не їде, все море Чорне. Знайшов камінь серед моря. Остановився на тому камені відпочити. Став відпочивати на тому камені, розбив собі палатку і здіймає торбу-волосянку із плечей із своїх: — Торбо-волосянко, дай нам їсти і пити. Тут стіл враз де взявся; наїдки, напитки на столі, що королівна-другівна не видала і у свого батька таких наїдків і напитків.

Наїлись, напились. — Торбо-волосянко, уберись. Торба убралась, не стало нічого, все у торбочку убралося. Зашморгнув. Тепер собі відпочивають на камені. — Положіть мені голову на коліна та засніть. Положив він голову на коліна, заснув.

Заснув добре, міцно. Давай вона плаття витягати і назад собі відсовується. Висунулась, а він лежить собі, спить. Вона у стремено ногу. Кінь Гивер питає: — Судариня, куди тебе нести? — Неси мене,— каже,— до мого батька. І забрала вона ті торбочки, і волосянку, і дротянку.

Поніс її кінь до батька. Виспався козак Мамарига, устав, нема ні коня, ні жони. — Е, козак Мамарига, он коли,— говорить,— пропав. Пішов по камені туди-сюди. Дивиться, лежать чоботи.

— Е, слава богу, ще козак Мамарига не загине. Узуває чоботи, пішов собі поверх води. Перейшов море. Пройшов суходолом одні гони. Стоїть кущ вишневий із ягодами.

Вириває ягідку, кидає в рот, становиться у його ріг у боці. Вириває другу, кидає у рот, стало два роги. — Е, пропав козак Мамарига, роги по аршину по крамарському, як я буду жити? Повно їх, скільки я їх буду їсти, то все будуть роги по мені. Відійшов від тих вишень.

Другий кущ стоїть ягід. — Л дай,— каже,— вирвати і цю попробувать, що,— каже,— буде. Вирвав і з’їв — і спав один ріг. Другу вкидає в рот ягоду — і спав і той. — Ну, слава богу, тепер козак Мамарига вільний. Нарву я цих ягід у платочок, вернусь та нарву і тих. Нарвав і тих, і тих по платочку і тепер двинув у те царство, де його жона. Підходить туди до крильця, до огорода. Гука: — По ягоди! — Піди,— на служанку каже,— подивись, що воно за ягоди.

Та приходить: — Здрастуйте! — Здрастуй. — Які ягоди, звідки,— каже,— чи свіжі? — Свіжі; у нас хороші ягоди. — Як у вас рано поспівають! У нас цвітуть, а у вас вже і готові.

Дорогі,— каже,— ягоди? — Хороші, та дорогі. — Почому? — По рублю серебра ягідка,— каже. Пішла вона, відказала королівні. — Це,— каже,— от такі добрі ягідки.

Відлічила вона рублів півсотні. — На,— каже,— віднеси. Прийшла вона, віддала гроші, він дав ягоди. Приносить ягідки вона назад. Бере королівна-другівна ягідки, укладає у рот три ягоди, становиться у неї три роги, два по боках, а третій на животі. Жахнулася вона.

— Що це таке? Дай-но ще укинуть у рот. Укинула ще штуки три, ще стало три роги. Ну, і смаковиті ці ягоди, не могла удержаться. Треба їсти, і вона їла, поки штук сорок ів’їла. І стали по ній по усій роги. Сорок як із’їла, і сорок рогів стало по ній. І так вона на тих рогах і висить.

Тут зараз до короля: — Ідіть, що там сталося з баришнею? Вбігає король, жахнувся. — Що це таке? Що ти їла? Каже: — Купила ягідок, носив якийсь-то мужик, як попоїла, оце і стало по мені. _ Біжіть! — посилає солдат.

— Хто носить ягоди, сюди його тягніть! Шукали, шукали, нікого не знайшли з ягодами. Так і сидить королівна на рогах. Давай король відписувати у чужі царства, щоб були такі доктори і лікарі, щоб оті роги зігнати. Поз’їздились із чужих царств і із свого царства доктори і лікарі. Подивились-подивились, нічого не зроблять, не спадають роги. Чим там не мазали, однаково.

Роз’їхались усі оп’ять по своїх містах, а чоловік ходить по базарі і каже: — Я можу ті роги зігнати королівні без зілля. Тут дали знати королю зараз же. — Де він є, той молодець, представте його у мій дім. Узяли представили його королю. — Можеш ти зігнати роги без зілля у моєї дочки? — Можу. — Ось відписую тобі царство, і ось твоя жона.

— Вивезіть мені возів із два трісок на площу. І виїздіть усі городяни за двадцять п’ять верст від города. Буду такі ліки розпускати, що як зайде, то умре народ увесь. Витягніть її у сад до тієї купи дров. Витаскали вони її до дров, а тоді вони убралися всі. Узяв він дрова, запалив, три бичі вирубав дубових, запарив, бере тоді бичі і потягає між рогами.

Вона кричить. — Це,— каже,— б’є тебе козак Мамарига, твій муж. Де ти мого коня Гивера діла? — Той кінь живий, на станку. Не муч мене. — А торби — волосянка та дротянка—де? — То у батечка все поховане.

Буде тобі перед лице усе, тільки мене не муч. — Більше ж мене не будеш кидати? — Не буду до віку вічного. Ну, тоді він бере ягідку, роздавлює їй у рот — і спадає ріг; підіймає вона тоді голову вище. Укидає знову їй ягід дві-три у рот. Поїла, ще три роги спало. Тоді дає їй ще більше. Ті роги на ній осипаються.

Із’їла штук сорок ягід; осипались роги, стала королева дочка така, як і була. — Ну, дивись, щоб ти знала, як заміж іти. Пішли у кімнати, там найшли що пить, що їсти. Попили, поїли. Через час біжать городяни у город. Прибігає король у кімнати, зустрічає його дочка. — Слава богу, слава богу! Ну, тепер давай пирувати, пити-гуляти.

— З якої ти землі, хто ти єсть? — питає король того, що вігнав роги. — Я,— говорить,— єсть козак Мамарига, ваш зять первин. Мені вінчаться не нада, я уже вінчаний. — Так то ти? — Я,— говорить. — Ну, тепер одписую тобі все царство.

На том основанії і царствує козак Мамарига. Він почитав жону, а жона його, і живуть у тім царстві.