Домашняя страница
Мультсериалы | Мультфильмы | Народные сказки | Авторские сказки | Детские стихи

Цар дикого лісу

Украинские сказки

Жив де не жив багатий граф. Мав він немало різного маєтку, а найбільше мав лісу. Лісів мав стільки, що не знав їм ні краю, ні кінця. Графські ліси сторожили гайники. Одного разу один тайник, блукаючи в лісі, вийшов на полянку й сів собі відпочити. Дивиться ураз, а з хащі вибрався Дикий чоловік. Тільки втямив гайника, напудився і під кліпом ока зник. Гайник дуже хотів знати, що то за дикар.

Коли дістав від графа платню, каже йому: — Там і там я видів Дикого чоловіка. Я відпочивав на поляні, а він вибіг з гущавини. Тільки помітив мене, як тут же зник. Очі графа засвітилися, коли це почув. — Мусиш Дикого чоловіка піймати.

Коли ні — ти коротший головою. Засмутився, зажурився гайник: — Вельможний пане! Як мені піймати дикаря, коли він біжить, як олень,— не встигну руку підняти, а його вже нема… — Знати нічого не хочу! Ти мусиш піймати Дикого чоловіка, і все! А коли ні — злою смертю помреш! Гайник повертався додому зажурений. Він навіть пошкодував того, що сказав графові.

«Чому я нагадав про Дикого чоловіка?» — сварив себе. Дома гайник розповів про все жінці. Заплакала жінка, руки заломила від жалю. — Що чинити? Що чинити? — примовляла вона в сльозах.

Після двох днів гайник знову зустрів графа й почав просити, щоб його відпустив: — Великоможний пане! Ви мені завдали великого клопоту і поставили переді мною складну задачу. Я мушу зараз іти по світу, щоб від мудрих людей дістати пораду. Ви знаєте, що я живу з служби у вашому лісі. У мене жона, діти.

А хто їх буде годувати, коли я заберуся світом? Я прошу вас: не дайте погинути моїй родині з голоду, доки не буде мене дома. Граф дав згоду. — Можеш собі спокійно іти… Я не забуду твоїх дітей, не забуду і твоєї жінки. А як тільки приведеш до мене Дикого чоловіка, дам тобі велику нагороду. Гайник заспокоївся і каже своїй жінці: — Граф погодився платити моїй родині гроші, доки я не повернуся.

Приготуй мені на дорогу їсти, бо я йду далеко. Жінка їжу приготувала, гайник в дорогу рушив. Іде він з села до села, з міста до міста, з держави в державу. І шукає він такого порадника, котрий дав би йому мудрості, як піймати Дикого чоловіка. А одного разу гайник забрів до густого лісу і блукав цілий день по бездоріжжях. Тут, у лісі, його й ніч застала.

«Що чинити? Де переночувати?» — думає він. Вибрався на високе дерево, оглядається у всі сторони. Зрадів ураз, побачивши дим. — Ось там куриться. Піду туди. Де є дим, там має хтось бути.

Бодай переночую. А може, і їсти дадуть. Зліз з дерева на землю і поспішив до місця, де курилося. Між деревами знайшов малу хатину. Отворив двері і чемно вклонився старенькій жінці.

А бабка була така стара, що голова її вже падала на коліна. — Добрий вечір, мамко! — Доброго здоров’я, синку! Велике діло тебе сюди привело, бо місце у нас незахідне, тут люди не бувають. — Немале діло, мамко… Я — гайник, служу в одного графа.

Раз у лісі на полянці я увидів Дикого чоловіка. А він тільки помітив мене, як під кліпом ока зник. На другий день я графові розповів про нього. Граф дуже зацікавився тим чоловіком і наказав будь-що піймати його. Коли не піймаю — мені страшна смерть. Тому я пішов світом, щоб десь знайти пораду.

Дуже вас прошу, люба мамко, порадьте, коли знаєте. Живете ви на землі немало, хащу знаєте добре, може, вам траплялося видіти Дикого чоловіка… Бабка пошкодувала гайника: — Ти, синку, у великій біді. Щось тут треба робити. Та спершу сідай до столу, повечеряй.

Ти, навірно, зголоднів. Баба поклала на стіл страву. Гайник повечеряв. Після вечері баба тайникові каже: — Я тобі, сину, пораду дам. Як повернешся до свого краю, попроси від графа красного стола, красну скатертину, всілякої страви і всілякого напитку — паленок, вин, пива. Це все поклади на віз і повези до лісу на ту полянку, де ти зустрів Дикого чоловіка.

‘ Стіл поклади на траву, прикрий скатертю, яка сягне до самої землі. На стіл постав їсти й пити. Та не забудь взята з собою і міцного мотуза. Бо, коли Дикий чоловік наїсться, нап’ється й засне, тим мотузом зв’яжеш його і привезеш до графа. Гайник вислухав пораду уважно.

Переночував, а вранці встав, подякував бабці за гостинність і рушив додому. Прямо з дороги повернув до графа: — Так і так, ясновельможний пане! Беруся привести до вас Дикого чоловіка в тому разі, коли приготуєте для мене: красного стола, скатерть, страви і всіляких напоїв. Дайте мені і міцного мотуза. Потрібен також віз, щоб було на чому все повезти до лісу. — То мале діло!

Я тобі дам усе, що просиш. Граф приготував те, що гайник просив. Гайник поклав на воза, погнав коней до полянки. Знайшов зручне місце для того, щоб поставити стіл. Накрив стола скатертиною, наклав їжі й напоїв.

Коня з возом повів далеко в корчі, сам повернувся, заліз під стіл і з-за скатертини дивиться. Не скоро, та все-таки вийшов Дикий чоловік па полянку. Тільки побачив стола, як втік. Та гайник терпеливо сидів собі під столом і чекав. Через невеликий час Дикий чоловік знову з’явився на поляні. Крадучись, мало-помалу все до столу та до столу наближається.

Зненацька знову злякався й ноги під себе. Багато разів виходив з лісу, наближався до столу й тікав. А далі осмілився, приступився до страви, до напоїв. Такого він ніколи ще не видав. З страхом взяв страву й почав їсти. А їжа йому дуже полюбилася. Попробував з іншої.

Посмакував і цю. А потім взявся за пляшку з вином. Прийшло до смаку й вино. Випив раз, випив удруге. Не забув і про пляшку з горілкою. Посмакував горілку.

Напій вдарив Дикому чоловікові в голову. Чоловік повеселів, осмілів й захотів ще випити. Так випив він кілька склянок, поки зовсім не сп’янів. П’яний почав співати. Співає, співає, п’є далі. Вже нікого не боїться, нікого не соромиться, хоч ледве тримається на ногах. Ще й підскакувати пробує, ніби музики грають.

П’яний падає на землю, а пляшки з рук не випускає. Розливав напій до того часу, що повалився на землю і твердо заснув. Гайник виліз з-під стола, мотузом міцно пов’язав Дикого чоловіка. Той нічого не чув і тоді, коли гайник його поклав на воза й віз до графа. Коли прочунявся, почав собою кидати, вириватися.

Та даремно. Звільнитися не міг, бо руки й ноги були пов’язані. Граф приготував для Дикого чоловіка невелику хату. На стінах довкола поставив дзеркала, щоб той себе видів. Мучився, мучився неборак, кидав собою сарака, бо був у кожному дзеркалі.

Довго, дуже довго не міг звикнути до хати з дзеркалами. Граф задумав показати піймане чудо панам не лише своєї держави, але й сусідньої. Написав усім, що в нього є такий і такий «звір», що подібного ніхто ніде ніколи не видів. І покликав граф панство до себе в гості. Зібралися королі, міністри, з’їхалися генерали, бо кому не хотілося увидіти диво? Граф поклав на столи таку багату гостину, яка звикла бувати тільки у вельможних царів.

їли, пили, веселилися, а музика їм грала. А графський син — трирічний хлопчина — захворів і дуже жалісно плакав. Не можна було його ні розвеселити, ні забавити. І батько, і мати, ще й слуги мають клопіт з ним. Графиня носила при собі на поясі багато ключів від хат, палат і комор. Щоб якось втішити хвору дитину, взяла ключі і почала ними подзвонювати.

Хлопчик задивився і перестав плакати. Мати зраділа і подала синові ключі. — Слава богу, що перестав плакати. Най пограється ключами! — промовила.

Залишила графиня хлопця одного, а сама пішла до гостей. Хлопець зліз з постелі, непомітно вибрався з кімнати. На дворі став перед будиночком, де жив Дикий чоловік. Почав хлопець приміряти ключі до дверей. Один ключ, на нещастя, потрапив до дірки, хлопець ним крутнув, двері відчинилися.

Дикий чоловік скочив через дитину на двір і втік так, що тільки вихор за ним подув. Хлопець налякався, побіг до своєї кімнати, забрався до свого ліжка, а ключами кинув на землю. Панство погостилося, повеселилося, а потім піднялося з-за столів, бо вже час глянути і на чудо. Вся громада панства рушила юрмою до будиночка, де був Дикий чоловік. Граф з гонором відчинив двері. Дивиться, а в будинку нікого нема. Заганьбився й розізлився, бо одні пани над ним сміються, інші мовчать, а треті у вічі кажуть: — Ти нас обдурив!

Між гостями пеприємна бесіда, бо шум пішов по натовпу, бо почулося вже й кепкування над графом. Граф питає: — Хто випустив дикаря? Жінка графа була щира і призналася, що ключі передала хлопчикові для забави. Привели хлопчика: — Ти відімкнув двері? — Я. — А що ти видів за дверима?

— Великий чоловік скочив над моїми плечима і втік. Почали пани хлопця судити. Одні кажуть: — Треба його стратити. — А як дитину стратити? — протестують інші.

— А що з ним вчинити? Один старий пан дав таку пораду: — Дитину судити до смерті не можна. Якщо хочете його покарати, спровадьте його світом так, щоб ніколи не вернувся до свого домівства. Та нехай з ним піде і вояк. На дорогу дайте таке письмо, щоб хлопець в чужих банках міг діставати грошей у такій кількості, яка йому потрібна. Граф послухав старого порадника.

Найняв синові вояка, приготував у дорогу — дав їсти, пити, грошей. Так хлопчик з товаришем подався у світ. Ідуть, куди їх тільки очі ведуть. З села до села, з міста до міста, з країни до країни. Доти блукали, що потрапили до столиці, в якій бував цар. Воякові докучило волочитися по світу. Він і попросив царя: — Візьміть мене на службу.

— Добре! Я тебе візьму, бо мені слуга потрібен. Саме вчора від мене пішов садівник. Коли розумієшся на цьому ділі, ставай на його місце. — Я розуміюся і в саду буду працювати охоче. Але я не один, зі мною маленький хлопчик. — Нехай і він залишається.

Цар мав таку дочку, як той хлопець. «Нехай собі двоє граються,— подумав цар,— веселіше їм буде». Хлопчика одягли, бо в дорозі обірвався, діти собі граються, бігають по дворові, по саду. Вояк робив своє, спершу не дивився на дітей. А потім позавидував хлопцеві, якого любила не тільки дочка царська, але любили і її родичі.

Похмурився вояк, мовчить, зненавидів хлопця. Літа минали. Діти росли. Прийшов час записати малих до школи. Записали їх. Діти ходять весело, вчаться добре. І цар, і цариця настільки полюбили хлопця, що прийняли його за свого.

Так з ним поводяться, як з власною дитиною. А вояк ще дужче заздрить. Сердиться і весь час думає, як би звести хлопчика з білого світу. Та й додумався вояк до такого: «Скажу цареві, що хлопець знає про златокрилу качку, яка несе яйця, може висидіти златокрилих качат». Коли одного разу цар гуляв по саду, прихвалив вояка за порядок, той і каже: — Пресвітлий царю!

Ваш сад був би ще кращим, коли б у ньому літали та й вили гнізда златокрилі качки! — А звідки взяти таких? — Не знаю, але наш Іванко малий добре знає. Цар здивувався і дав покликати хлопчика: — Іванку, я чув, що ти знаєш про златокрилих качок, які несуть золоті яйця? — Я не знаю.

— Знаєш, тільки не хочеш сказати! — каже вояк.— Ти мені хвалився. Цар вже дуже хотів мати чарівну птицю, тому легко повірив садівнику й сердито гукнув до хлопця: — Ти знаєш! І мусиш добути златокрилу качку! А коли її не добудеш, ти коротший головою.

Та що тепер чинити? Царського наказу міняти не можна. Цариця й дочка пошкодували хлопця, а відпустити його у світ мусили. Йде Іванко, йде горами, лісами, полями з села до села, з міста до міста. Заплив у високі верховини. Дороги тут ніякої. Загубився, плачучи блукає по хащі.

Уже й зголоднів. Де видить ягідки, малину — збирає і їсть, щоб не загинути. Якось сів собі під деревом відпочити. До нього приступився невідомий чоловік. — Чого ти, хлопчику, журишся? — А що з того, коли я вам скажу? Ви мені і так не поможете.

— А коли допоможу? — Так і так… Цар наказав мені принести златокрилу качку. А я про неї і не чував. — Ходи зі мною, то мале діло! Я тобі допоможу.

Взяв чоловік хлопця за руку, повів за собою, каже: — Я тобі знайду златокрилу качку, що несе золоті яйця. Привів чоловік хлопця до своєї хати, що стояла в густій хащі, передав трьом дочкам. — Спершу накорміть хлопчика, бо він голоден. Доки я повернуся, навчіть його співанки. Та такої, щоб її мусили співати й ті, котрі слухають. — Добре, няньку! Все зробимо.

Чоловік рушив до Дикого моря, де водиться всіляка звірина. Довкола моря росте висока-превисока трава — комиш. А в комишах всіляка птиця, якої тільки загадати можна. Чоловік прийшов до Дикого моря, роздягнувся, скочив до води. Женеться за качками. Качки ниряють до самого дна, а він за ними. Довго ниряв, поки втямив золоту качку.

Пустився за нею, а вона плаває, як стріла. Та чоловік плавав ще швидше. Наздогнав її й схопив. Приніс качку додому. Тим часом дівчата навчили хлопця чарівної співанки, подарували йому золотий кужіль і золоте веретено. Батько їх тільки повернувся з золотою качкою, коли відразу й спитав: — Ви навчили хлопця пісні? — Навчили.

Чоловік поклав качку до клітки, замкнув і передав хлопцеві: — Тут маєш златокрилу качку. Не відчиняй клітки, бо втече. Вдруге піймати її буде нелегко. Хлопець пообіцяв не відчиняти клітки. — Ходи зі мною, покажу тобі дорогу.

Пам’ятай дуже добре: ту співанку, що навчили тебе мої дочки, співай у дорозі непрестанно. Бо як тільки перестанеш співати, в ту хвилину загинеш. Співай цілою дорогою! А як прийдеш до царя, ще три доби співай, аби цар відчув, яке нелегке завдання дав маленькому хлопчикові. Іванко попрощався з чоловіком, з його дочками й рушив у дорогу. Той ліс, через який проходив, звався Диким. Бо в ньому дуже багато було різного дикого звіра.

А чоловік, якого гайник піймав на поляні, привіз до графа, і був царем того Дикого лісу, дикої звірини. Хлопчик царя Дикого лісу випустив на свободу, тому й мучився тепер. Іде хлопець лісом співаючи, а звірина, що чує пісню, також співає. Мусить співати. І не має змоги бігти за хлопцем, не може з’їсти його.

Довго йшов хлопець лісом, довго співав. Співала вся звірина, яку тільки зустрічав. Вибрався хлопець з лісу, пішов полями. Люди працюють на пивах — косять, коплють, жнуть, сушать сіно,— працюють і співають, бо мусять співати. На толоці пасуться вівці, барани, корови, інша худоба.

Дивиться худобиця на хлопчика й співає. Співають ще й пастухи. Іде хлопчик селами, іде містами. І яке село не минає, якою вулицею в місті не проходить, все довкола співає. Повернувся хлопець до царя співаючи. Цар, цариця, їх дочка, їх слуги почули хлопця і собі почали співати.

Радіо передає, що ціла столиця співає. Доспівалися всі до того, що попадали — ледве не померли. Третьої доби, коли хлопець перестав співати, все затихло. Тоді Іванко і передав златокрилу качку: — Тут маєте златокрилу качку. Вона вам знесе золоті яйця, виведе золоті качата.

Цар від співу занімів, не може слова мовити: в горлі чимось круто зціпило і звуку не пускає. Тиждень минув, доки цар прийшов до себе і зміг заговорити до хлопця. Він Іванкові радіє і не може нахвалити його за златокрилу качку, так вона йому полюбилася. Бо нічого подібного ніколи раніше не видів. І знову Іванко ходить до школи з царською дочкою. Діти в школі вчаться добре, а дома дружно забавляються. Якось Іванко грався з золотим кужелем і золотим веретеном.

Дівчина побачила та й дуже просить: — Іванку, дай мені цю іграшку. Ти хлопець, а я дівчина. Прясти мені годиться. — Я тобі кужеля не віддам. Дівчинка просить знову. — Добре, віддам тоді, коли мені покажеш голі ноги до коліна.

Дівчинка зняла топанки, підняла свитку, показала ноги. Хлопчик подарував дівчині золотого кужелика і золоте веретено. Дівчина цим любується, дивиться, а нарешті принесла показати нянькові, мамці. Здивувався цар, питає Іванка: — Звідки у тебе ці дивні речі? — Я знайшов їх у дорозі.

Правди Іванко не міг сказати, бо дочки Дикого царя веліли йому мовчати. Цар з царицею щиро полюбили хлопця. А вояк такий сердитий, що в зуби ріже, весь час думає: «Мушу тебе погубити!» Одного вечора садівник зустрівся з царем і каже йому: — Пресвітлий царю! Іванко приніс вам златокрилу качку. Там він міг би для вас дістати і златокрилу гуску.

А гуска Ця знесла б золотих яєць, вивела золотих гусят. Цар захотів мати у своєму саду златокрилих гусей. Тому покликав хлопця: — Якщо ти добув златокрилу качку, мусиш добути і златокрилу гуску. Коли ні — ти коротший головою. Зажурився Іванко. «Цар Дикого лісу,— думає собі хлопчик,— допоміг мені дістати златокрилу качку.

Але де тепер я його знайду, чи допоможе він мені добути златокрилу гуску?» Цариця і дочка шкодують хлопця. Приготували вони йому їсти, приготували напоїв, відправили у світ шукати гуску. Іванко ходить, блукає по лісах, по горах, по широких полях. Іде з села до села, з міста до міста. Бо він хоче знайти місце, де зустрівся з царем Дикого лісу.

Але знайти це місце і йому не щастить. Натрапив Іванко в густому лісі маленьку полянку. Сів собі на траву, відпочиває. Прийшов до Іванка той самий! чоловік, що колись. — Чого ти, синку, зажурений? — Цар наказав мені принести златокрилу гуску, яка І знесла б золотих яєць і вивела златокрилих гусяток.

А де її знайти? — Не журися, я тобі поможу! — Чоловік взяв хлопчика за руку, привів до хати, що стояла в густому темному лісі. Передав чоловік хлопчика дочкам. — Спершу погодуйте його, дайте йому напитися, бо він дуже голоден. А потім навчіть його такої пісні, при якій кожен слухаючий мусив би плакати.

Доки я повернуся, виконайте мій наказ. — Виконаємо, няньку! Все буде так, як кажете. Коли дівчата вчили хлопця тої дивної співанки, вони подарували йому золоті замотячки. А цар Дикого лісу поспішив до Дикого моря. Роздягнувся і скочив до води.

Стрілою поплив дикими птахами. Втямив златокрилу гуску, пустився за нею. Дуже швидко плавала гуска. П’ять разів чоловік летів морем довкола, доки піймав її. Златокрилу гуску приніс додому і питає дочок: — Чи ви навчили хлопця пісні? — Навчили, няньку, навчили! Поклав златокрилу гуску до клітки, вивів Іванка на дорогу та й каже: — Не відчиняй клітки, бо златокрила гуска полетить. Непрестанно співай співанку, котрої тебе навчили мої дочки.

Бо тільки перестанеш співати, як відразу погинеш. Співай цілою дорогою. А як прийдеш до царя, ще три доби співай, щоб цар зрозумів, яке нелегке завдання дав маленкому хлопцеві. Іванко подякував за допомогу, відклонився і пішов співаючи. Проходить лісом, а звірина, птахи, все живо — плаче. Довго йшов лісом, поки вийшов на поле. Працюють і плачуть, бо мусять плакати.

На толоці пастухи доглядають овець, баранів, корів, коней. Слухають Іванкові співанки та й плачуть. Вся худоба плаче. Пішов Іванко селами, пішов містами. Проходить вулицями співаючи. А люд чує та й плаче.

І всюди плач такий, якого ніколи не бувало. Повернувся додому хлопець, співає, а цар з царицею плачуть, плаче їх дочка, плачуть слуги. Радіо передає, що ціла столиця плаче. Три доби все плакало, ледве не померло від плачу. Четвертої днини плач вщух.

Бо цар уже не міг слова промовити — його щось зціпило за горло, звуку не пускало. Іванко передав цареві златокрилу гуску. Цар зрадів, але говорити не може. Тільки після тижня промовив. Похвалив хлопця: — Ти приніс мені дорогоцінні подарунки.

Таких нема в цілому світі. І знову Іванко ходить з царською дочкою до школи. Вчаться діти добре, а дома граються по-товариськи. Одного разу хлопчик забавлявся золотими замотячками. А дівчина це побачила. — Іванку, віддай мені! Я ж дівчина, воно для мене.

— Покажи мені себе до пояса, тоді віддам. Дівчина зняла топанки, підняла свитину й показала себе до пояса. Передав хлопчик дівчині золоті замотячки. І граються діти далі. Цар з царицею так полюбили Іванка, що готові його на долоні носити.

А вояк від злості міняється, пропадає, в зуби скрегоче: «Чекай, чекай, я знайду спосіб, як тебе погубити!» І коли одного дня цар гуляв по саду, промовив садівник до нього: — Пресвітлий царю! Вже ваш сад прикрашають златокрилі качки і златокрилі гуски. Та в нашому саду немає златогривих коней. Цар від подиву аж гукнув: — Ей, цього б я хотів! Коли я сів би на золотогривого коня, я засвітив би над цілим світом!

Такого дива ніде ніхто не має. — А ви могли б мати! — Звідки? — Іванко вам добув златокрилу качку, златокрилу гуску. Він може для вас дістати і златогриву кобилу, яка буде жеребити златогривих лошат. Цар дав покликати хлопця.

— Ти мені добув златокрилу качку, златокрилу гуску. Зараз мусиш привести златогриву кобилу, яка буде жеребити златогривих лошат. Коли цього не вчиниш, ти коротший головою. Зажурився хлопець. Думає собі так: «Дикий цар двічі мене врятував, бо приніс златокрилу качку і златокрилу гуску. А де я тепер його знайду?

Та й чи може він дістати златогриву кобилу?» Цариця й дівчина шкодують хлопця. Приготували вони йому достатньо їжі, достатньо напою і відправили широким світом. Блукає Іванко лісами, мандрує полями. Забрався у височенні верховини, густі, непрохідні хащі, натрапив полянку. Присів на траву відпочити. І несподівано являється до нього той самий чоловік, який його вже спасав.

— Чого ти журишся. Іванку? — Та як не журитися, коли цар наказав привести таку златогриву кобилу, яка родила б златогривих лошат? — Не журися! Правда, дістати златогриву кобилу складніша і важча справа, як принести златокрилу качку і златокрилу гуску. Але спробувати можна.

Взяв хлопця за руку, привів до хати, що стояла в густій, непрохідній хащі. Передав хлопчика своїм дочкам: — Спершу його погодуйте, бо голоден. Доки я вернуся, навчіть його такої співанки, щоб кожен заснув, хто тільки її буде слухати. —”Погодуємо його, няньку, навчимо його такої пісні. Цар Дикого лісу поспішив до Дикого моря. Став на березі і свиснув. З морського дна вибігла златогрива кобила.

Чоловік вхопив її за гриву, скочив на неї. За п’ять хвилин кобила облетіла з вершником увесь світ довкола. Потім приземлилася і каже: — Я тобі піддаюся, бо я зморена! І привів златогриву кобилу до своєї хати. Та й питав дівчат: — Ви навчили Іванка пісні? — Навчили, няньку! А дочки царя не тільки навчили хлопця дивної співанки, вони подарували йому й золоті кросна.

— Візьми їх, Іванку, стануть тобі в пригоді! — сказали хлопцеві. Золоті кросна маленькі, їх можна покласти до кишені. Цар Дикого лісу показав Іванкові дорогу, передав златогриву кобилу, ще раз порадив: — На кобилу не сідай, веди її за собою і непрестанно співай. Не зупиняйся співаючи. Бо тільки замовчиш, як відразу погинеш. Ще три доби співай дома після того, як прийдеш до царя.

Одне тобі скажу: ти немало зазнав біди з-за мене. Я той чоловік, котрого ти випустив на волю. Хлопець впізнав його. Попрощався з ним, сердечно подякував за допомогу. — Я тобі мав би дякувати! Бо, коли ти не випустив би мене на волю, я залишився б вічним рабом, мої дочки залишились би сиротами. Обійнялися Іванко і цар Дикого лісу, обцілувалися.

Цар побажав Іванкові щастя і доброї дороги. Рушив хлопець лісами і слухає, як всі звірі на його спів сплять, хропуть. Навіть маленька мурашка, і та спить. Довго Іванко йшов лісом, доки вийшов на широке поле. Йде ланами, бачить: люд спить, все довкола впадає до сну, як тільки почує пісню. Одні падають на землю, інші па колючий терен, а треті до води. Падають і нічого не чують, таким твердим сном їх ломить.

Йде Іванко далі толокою. Пастухи коло овець, корови, копі — все на світі засипає. Зайшов до села, добрався до міста. Проходить вулицями, а люди сплять. Недалеко від столичного міста Іванка вже чекав з рушницею той садшй вояк-садівник, який йому заздрив, його ненавидів. Хотів він тут Іванка звести з світу.

Став на коліно, прицілився. Та тільки почув пісню, як заснув. Ще й рушницю тримав у руках, як кам’яний. Прийшов до царського двору Іванко, співає, а цар, цариця, їх дочка, слуги поснули. Завів Іванко златогриву кобилу до стайні, прив’язав до ясел, вуздечку забрав до своєї кімнати.

А сам співає, співає цілі три доби. Коли три доби минули, Іванко співати перестав. Все живе почало просипатися. Пробудився і цар — ледве піднімає свої вії, щоб якось глянути на світ божий. — Пресвітлий царю!

— кличе його Іванко.— Ходіть до стайні, я вам передам златогриву кобилу, що буде жеребити златогривих лошат. Цар дуже зрадів, обнімає, цілує Іванка: — Любий мій хлопчику, любий мій синку! — Ой, ви мене любите. Ви мене так любите, що ваш садівник хотів мене застрелити. — Не може такого бути!

— Ходіть зі мною, перевірите і повірите. Повів Іванко царя на край міста. Тут все ще стояв на одному коліні і цілився з рушниці садівник. — Вставай! Що тут робиш?

— розбудив його цар. Вояк схопився і дуже налякався. Рушницю від садівника забрали й засудили його до страти на шибениці. Іванко живе собі спокійно. Ходить до школи, добре вчиться. Разом з ним до школи ходить і царська дочка. Вчаться вони добре, дома граються. Одного разу Іванко бавився з золотими кроснами.

Дівчинка побачила їх і просить: — Іванку, подаруй мені ці кросенцята. Ти вже подарував мені золотого кужеля, золоте веретено, золоті замотячки. А зараз до всього треба і кросна. Ти хлопець, а я дівчина, вони тобі не потрібні. — Я подарую тобі золоті кросенцята, коли покажешся голою. Дівчина зняла топанки, скинула свитку і стала перед хлопцем.

Іванко глянув і побачив: під правим плечем дівчини сонце, під лівим — місяць, на чолі — золота звізда, на голові — золоте волосся. А сяє воно так, що очі сліпить. Подивився Іванко і каже: — Тепер я знаю все. Дівчина одяглася, вони граються далі. Дівчинка не може натішитися дорогоцінними скарбами — подібного більше в світі нема. Іванко побув ще у царя два чи три роки — добре не пам’ятаю, бо діялося це дуже давно.

Й зібрався по світу, бо хотів подивитися, як де живеться. Мав він тоді п’ятнадцять або шістнадцять літ. Відклонився від царя перед дорогою і каже йому так: — Бувайте здорові, світлий царю, бо я іду мандрувати, світа впізнавати. Не відпускає хлопця цар, не відпускає і цариця, а дівчина сльозами плаче. — Та куди тобі йти? Ми тебе любимо, як свою дитину. Та хлопця не можна переговорити.

Приготували йому на дорогу всілякої їжі, всілякого напитку. Взяв хлопець повну ташку грошей, взяв з собою банкову книжку: грошей по ній дістане там, де тільки буде потреба. Взяв з собою Іванко і свої шкільні документи, всілякі метрики. Цар написав йому характеристику… Коли вже всі документи були, він міг податися будь-якими дорогами у світ, міг бодай де з’явитися. Попрощався з царем, попрощався з царицею, попрощався з їх дочкою, з своїми шкільними друзями. І пішов у світ.

Ходив, блукав селами, містами. Обійшов усю країну. А потім рушив через кордони і потрапив до чужих країн. Цікавився всілякими справами, надивився всього. Куди ходив, туди ходив, а завжди в голові була думка, що освіти він так і не закінчив.

В одному великому місті поступив до високої школи. Тут закінчив різні науки. Та й цього хлопцеві було мало. Поступив він до військової школи і цю закінчив. Одного разу, понад вечір, походжає хлопець вулицею і чує: — Вечірні новини!

Вечірні новини! То гукає хлопець, що продає газети. Так буває у всіх великих містах — в Будапешті, в Нью-Йорку, Парижі… Іванко купив собі газету і почав читати. Прочитав уже все, а потім добрався й до оголошень. В одному з них натрапив: «Хто вгадає, які знаки на тілі має моя дочка, той буде моїм зятем».

Ці слова дав до газети цар, у якого Іванко проживав довгі роки. Прочитав хлопець повідомлення і думає собі: «Я вже немало видів на світі. Науки я добув, повернуся тепер до країни, в якій минуло моє дитинство. Я знаю, які має знаки на тілі царська дочка. Такої прекрасної дівчини я не зустрічав на цілому світі».

І рушив у дорогу до свого домівства. Йшов довго, дужо довго. Якось зустрівся з циганином. А цигани звикли гендлювати, обдурювати людей. Питає циганчук Івана: — Куди ви дорожите? — Йду до царя сватати…

— Дуже добре, будемо цімбори, бо і я до царя йду сватати. Уже хлопцеві веселіше, бо циганин веселий, говорливий. Все щось смішне приповість, скаже. Йдуть вони, йдуть з села до села, з міста до міста, з країни до країни. Довго йшли, поки добралися до столиці, в якій жив цар з своєю прекрасною дочкою. Як тільки зайшли до міста, захотілося їм поїсти, бо поголодніли.

Іван зайшов до казино, попросив обід. Циганчук побіг па базар і там купив собі за дві копійки грушок-дичок. Скоро з’їв і пильнує, щоб не загубитися від Івана. Адже вони удвох ідуть до царя сватати дочку. Що скаже Іван, те скаже і циганин.

А Іван пообідав, випив пива і прямо до царської палати. Циганчук чекав його на вулиці і рушив за ним. Приходять до царя. Страж звідає: — Що вам треба, панове? — Ми — сватачі, хочемо від царя дочку висватати. Сторожі впустили Івана й циганина до палати, бо цар дав наказ впускати кожного, хто прийде сватати. В царській палаті засідала комісія, що приймала й перевіряла сватачів з цілого світу.

Кожного дня прибували легіні, вельможні пани то з одної, то з другої, то з третьої країни, пробували вгадати, які знаки має на тілі царська дочка… Іван і циганин записалися в чергу і чекали собі. їм каже секретар: — Десь о четвертій годині по обіді підійде ваша черга. Котрий з вас вгадає, які знаки на тілі у царської дочки, той буде її чоловіком. До чотирьох годин було далеко, тому хлопці пішли до міста. Іван знову зайшов до казино, а циганчук — на базар. Знову купив собі грушок-дичок — поганих лісниць — і так наївся, що черево траскало.

В призначений час обидва женихи з’явилися до царської палати, перед комісію. Голова комісії встав з-за стола й гукнув: — Які у царської дочки знаки на тілі? — Під правим плечем — сонце! — відповів Іван. — Під правим плечем сонце! — крикнув циганисько.

— Під лівим плечем місяць! — відповів Іван. — Під лівим плечем — місяць! — крикнув циганин. Іван: — На чолі золота звізда! Циганин: — На чолі золота звізда!

Іван: — На голові золоте волосся! Циганин: — На голові золоте волосся! І комісія вирішила: обидва вгадали. Обидва мають право оженитися на царській дочці. Голова комісії оголосив: — Обидва не можете бути женихами. Тільки один з вас ним може бути.

Тому ми ще порадимся. О дев’ятій годині вам буде сказано, хто з вас стане чоловіком царської дочки. Хлопці знову пішли до міста. Іван зайшов до казино, а циганин — на базар. Знову купив собі грушок-лісниць і так наївся, що черево тріщало. Іван ішов з казино. Тут купив цукру, медяників і попросив це все загорнути до паперу.

О дев’ятій годині хлопці з’явилися до царської палати. Комісія приготувала темну кімнату, без вікон, без світла. До неї принесли три постелі. Одну поставили під одною стіною, другу — під другою, третю — посередині. Хлопців привели до кімнати і сказали: — Тут три постелі.

Один з вас ляже на одну, другий — на другу. На середню ніхто з вас не сміє лягати. Так будете спати до самого ранку. Іван і циганин зайшли до темної кімнати, намацали руками ліжка і полягали. Середнє ліжко залишилося порожнім.

Вночі комісія впустила до темної кімнати царську дочку. Вона лягла собі на середині кімнати. Дівчині зав’язали голову хусткою, щоб золота звізда і золоте волосся не світили в темноті. Дівчина не знала, що праворуч лежить Іван, а ліворуч — циганин, бо їх не виділа. Комісія так досудила: до котрого вночі дівчина прийде, того і буде. Всі троє лежать, а поснути не можуть. Іван взяв цукерки, медяника і смачно їсть.

Дівчина почула й питає: — Що ти їси? — Я відрізав собі носа і їм. — Кинь і мені, аби я знала, чи добрий у тебе ніс Іван кинув дівці конфету. . — О-о, який у тебе смачний ніс! їх бесіду почув циганисько. Рубонув гострим ножем по носі і почав їсти. А в носі хрящі хрустять на зубах циганина. — Що ти їси? — питає дівчина циганина. — Я їм носа! — прогугнявив циганин, бо без носа вже говорити добре не міг. — Кинь і мені його!

Я спробую, чи добрий у тебе ніс. Циганисько кинув. — Ой, який у тебе смердячий ніс! Незадовго Іван почав їсти медяника. — Що ти їси? — питає дівчина. — Я відрубав вухо і їм! — Дай і мені, бо хочу знати, чи добре у тебе вухо. Іван кинув медяника, а дівчина смакує. — Ой, яке у тебе добре вухо!

Циганин прислухався до розмови, гострим ножем рубонув вухо і почав жувати. — Що ти їси? — питає дівчина. — Я відрубав собі вухо і їм! — Дай і мені! Циганисько відрізав друге вухо і кинув дівчині. — О, як твоє вухо смердить! Схопилася дівчина з ліжка, тут же й втікла до Івана.

Настав день, комісія відчинила двері, бачить: царська дочка коло Івана, а на другому ліжку — кривавий циганин, без носа, без вух. — Що з тобою? — питають цигана, бо плаче. — Я відрізав ніс, вуха, мене болить. — Та чого ти відрізав ніс і вуха? — Бо Іван собі різав.

Так циганище, сарака, залишився без носа, без вух і без жінки. А Іван взяв собі молодицю під руку та й пішов до царя. Дівчина дивиться на парубка, і дуже він їй любиться. Ніби і впізнає його, але догадатися не може, де, коли з ним зустрічалася. Коли настав час весілля, перевірили документи хлопця.

І тільки тепер цар з царицею, з дочкою довідалися, що молодий леґінь, сватач — Іванко. Той самий Іванко, що добув златокрилу качку, златокрилу гуску, привів златогриву кобилу, подарував дівчині золотого кужеля з золотим веретеном, золоті замотячки і золоті кросна. Зраділи вони цьому. А цар каже: — Сину мій! Саме з-за тебе я і дав до газет оголошення. Бо я знав, що тільки ти можеш вгадати, які знаки на тілі має наша дочка.

Ми дуже хотіли, щоб ти взяв собі її за жінку. Зараз ти законний жених моєї дочки! Після весілля я передам тобі цілу державу, а на твою мудру голову покладу корону. Ти її заслужив, бо ти і настраждався, і натерпівся, і багато лиха зазнав. Цар дав наказ готувати весілля. Покликали гостей з цілої країни, з сусідніх держав.

Покликали також Іванових рідних — батька і маму. Вони не знали, що їх син одружується, бере собі за жінку царську дочку. Тільки на весіллі впізнали хлопця, якого самі вигнали з дому. Іван не сердився на них. Він обійняв і поцілував маму, свого батька. Обійнялися і обцілувалися батьки. Обійнялися й обцілувалися матері.

І та радість, що там була, кінця-краю не мала. Після весілля старий цар передав Іванові царювання, й жили молоді щасливо. Певно, і нині ще живуть, коли не померли Хто не вірить, хай перевірить.