Домашняя страница
Мультсериалы | Мультфильмы | Народные сказки | Авторские сказки | Детские стихи

Козак Мамарига

Украинские сказки

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тоді пішов у службу, служив цареві двадцять п’ять літ; не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова і од царя. Прийшов тоді оп’ять додому і пішов у путь-дорогу, куди бог дасть. Тепер, як узяв іти, іде тиждень або два усе стовповою дорогою, і зустрічає його парубок. — Здрастуйте,— говорить,— що ви єсть таке? — Я єсть,— каже,— козак Мамарига; служив у багачів І двадцять п’ять літ і не заслужив ні вола, ні коня, ні доброго слова.

І царю двадцять п’ять літ служив і не заслужив і у царя ні вола, ні коня, ні доброго слова. Тепер прийшов собі додому та й пішов куди бог дасть. А ти,— каже,— що єсть таке? — Я,— каже,— у пана у такого-то був за повара, та ніс і посуду велику, дорогу, та спіткнувся, упав, побив посуду, так на мене учорашній день поготовили багато різок, щоб мене сікти, так я оце втік. Так прийми мене, брат козак Мамарига, за меншого брата, буду тобі служить. Побратались вони та ідуть собі.

Так не много ішли вони, тиждень чи більше; тепер зустрічає їх третій, з батіжком. — Здрастуйте,— говорить,— браття. Що ви,—каже,— 1 єсть за люди? Цей каже: — Я єсть козак Мамарига. — А я,— другий одповів,— був у пана за повара, та там як мене мали сікти, так я утік, а оце ми побратались. — Ну,— каже,— прийміть і мене за третього брата.

— А ти,— каже,— що єсть за чоловік? — Я,— каже,— чумак був, гнав дванадцять голів чи з рибою, чи з сіллю. Розбійники набігли та й забрали у мене гроші і худобу мою, та з душею тільки я і убрався та от з цим батіжком. Прийняли. Оце стали три брати і йдуть собі дорогою стовповою; де випросять собі хліба та й ідуть. Дійшли до місця, де стоїть стовп і три дороги нарізно. Подивився козак Мамарига і каже: — Тут, брати мої, треба нам різнитися.

Тепер попрощаємось собі, котрий на котору сторону хоче, туди й ступайте, а мені яку покинете, така й буде. Теперечки розпрощалися і пішли, той на ту дорогу, а той на ту. Як узяв козак Мамарига ходити, ходив собі годів десяток. Ходив і убрався собі у ліс. Ходив у лісі довго-недовго,— находить хатку. Кинувся до дверей,— заперті двері. — Одчиніть,— каже. А дві жінки сміються, не відчиняють.

Просився, просився,- не відчиняють. Узяв тоді двері виставив і увійшов у хату. _ Здрастуйте! — каже. Лежить чоловік на печі: Що ти за самоволець, що прийшов до мене та двері виставив? От я,— говорить,— як устану, та візьму м’яло, та хак помну тебе, щоб ти знав мене. Що ти в таке?

я, говорить,— єсть козак Мамарига. Е, говорить,— прости, брат, що тебе обругав, ти мені єсть брат старший за мене! — Який же,— каже,— ти мені брат? — А той,— каже,— що коли я од пана утік, то ти мене прийняв за брата. Ну, тепер просить за стіл брата, садить його за стіл, їсти і пити братові дають. — Як же ти, брате, досі собі місця не знайшов? — А ні,— говорить,— не знайшов і досі.

Ну, попили, погуляли там собі. — Ось,— каже,— брате, у мене дві жінки, так бери яку хочеш собі за жінку. — Ні,— каже,— брате, дякую, я не хочу. Побув троє суток у того брата, отдихнув, тоді сказав: — Прощай, брате, піду куди бог дасть. Пішов од того брата у путь-дорогу та іде собі куди бог дасть. Ішов він днів три або чотири. Дивиться — гонить пан хортами зайця, і біжить той заєць дорогою прямо на нього.

Він ударив палкою та й убив і сів там коло нього. Прибігли хорти, подивились і полягали коло нього. Добігає пан. — Здрастуй,— говорить,— мужик! Тут зайця ти не видав? — Ні,— каже,— я ось зайця убив.

Каже пан: — Що єсть ти таке? — Я,— каже,— козак Мамарига. — Е,—говорить,— брат, прости, може, я тебе наругав як-небудь.— Схвачується з коня, береться за руки і цілується.— Ти,— говорить,— єсть мені брат старший за мене. По-мниш, як ви два брати ішли, а мене третього прийняли? — Так, помню, як же не помнить?

— Ну, прошу, брат, до мене у гості, я тепер живу добре! Сідай, брат, на коня на мого. — Ні,— говорить,— дякую, брат, за коня, бо я на коні не вмію їздити. Ну, ідуть собі, побралися за руки, коня закинув пан собі на другу руку. Ідуть і говорять собі.

— Що ти, брат, козак Мамарига, і досі собі місця не знайшов? Ось я уже вісімнадцять літ як женився і живу тут. Приїхали додому до того пана. Уводить він його у свій дім. Увійшли, поздрастувалися. — То,— говорить,— жона моя, я знайшов свого брата у степу, у дорозі. Тоді посадили його, давай пить, гулять і не знають де його й діти, такі раді вже вони йому. — Ну, тепер,— присоглашае він брата свого Мамаригу на своє жительство і каже,— я тобі, брате, половину всього віддам. Тебе, брате, оженю.

Ось,— каже,— хоч у цих кімнатах будеш, або вистроїмо тобі, або мені. — Ні, дякую, брате, за твоє слово. Слава богу, що ти собі нажив, а я собі що наживу, то моє буде. Побув він цілий місяць у цього брата, погостював. — Ну, тепер,— каже,— брате, краще піду собі куди бог дасть.

Ну, брат і плакав, і уговоряв, щоб остався тут. А він каже: — Дякую, не хочу. — Може,— каже брат,— дати тобі коня хорошого на дорогу? — Дякую,— каже,— за коня. Тепер дав він йому сот чи дві, чи три па дорогу. Попрощалися, пішов собі у путь-дорогу оп’ять. Ішов оп’ять довго-недовго, дивиться, аж три чоловіки б’ються на могилі. Він тоді навпростець швидше туди.

— Здрастуйте, господа, та за що ви б’єтеся? Кажуть: — За свою батьківщину. Нас три брати єсть. — Яка ж у вас батьківщина? — Оце у нас кінь Гивер, та торба волосяна, така, що дає їсти та пити, та чоботи такі, що поверх води ходять. Оце тільки у нас і батьківщини. Так отой каже, що я візьму те, а отой каже, що я візьму те, то ми і б’ємось за це. А ти,— кажуть,— що єсть за земляк?

— Я,— каже,— єсть козак Мамарига. — Ну, поділи нас,— кажуть,— брате козаче Мамариго, нашою батьківщиною. — Я,— каже,— брати, вас розділю; ніхто краще вас не розділить, як я. Согласні ви на це, що я вам буду говорити? — Согласні,— кажуть вони,— аби ти, козак Мамарига, нас розділив. Ну,— каже,— я буду вам, брати, говорити.

Ступайте,— каже,— собі за півтори гони од мене, і тоді я махну — і біжіть усі разом: хто попереду прибіжить, яка любимая твоя штука, ту й бери, а котрий другим прибіжить, той бере собі теж любимую штуку, а задньому те, що останеться. Вони пішли собі за півтори гони, тоді він махнув. Кінь Гивер у їх стоїть осідланий, готовий. Тепер він забирає собі торбу волосяну через плече, чоботи обув, тоді у стремено ніжку і сідає собі на коня, на Гивера. — Ей,— каже кінь Гивер,— як, пане, тебе нести, чи поверх дереза, чи поверх комишу? — Неси,— говорить,— мене поверх дерева.

Брати біжать назад, увиділи, що він подався, а вони підпили руки вгору. А він і крикнув: — Краще, як я, ніхто вас не розділить! Він поїхав, а вони почухали собі голови та й пішли собі додому. Як узяв їхати козак Мамарига цим конем, так собі їхали, поки потомились. Тоді стали собі, палатки розбили, торбочку-волосянку тоді він розшморгує.

— Торбочко-волосяночко, дай їсти і пити. Тут де узявся стіл: наїдки, напитки різні і йому, і коневі. Наїлись, напились. — Торбочко, уберись! Все убралося знову у торбу, нема того нічого. — Ну, тепер, хазяїне,— кінь пита,— куди будемо їхати?

Каже: — Я й сам не знаю. Ось як я пішов із свого міста, так ходжу більше двадцяти літ. — Куди ж,— каже,— ви думаєте? — Та,— каже,— я не знаю сам, куди бог спровадить. — Ну,— кінь каже,— поїдьмо у чужу землю. Там віддає король свою дочку заміж. Там у його стоїть дуб у двірці, хто може його зрубати, за того віддає дочку свою і царство відписує. Можете,— каже кінь,— той дуб зрубати?

— Ну,— каже,— зрубаємо, не зрубаємо, а попробуємо. Ну, і поїхали туди. їхали суток троє чи там четверо, під’їжджають у ліс, через ліс переїжджають. Чують, що у лісі то рубають, то пиляють, гемблюють; дивляться — не видно ніде людей. Потихеньку ще ближче, устав з коня, веде його в руках, прислухається ближче; дивиться, аж на дубі торба висить, дротянка. Він ухопив гарапник у руки, як лясне, так луна пішла по всьому лісі, і крикнув тоді: — У торбу убирайтесь собі! Тоді бряжчить усе та все у торбинку убирається.

Убрало ся — уже не чуть того нічого. Лізе тоді на дуба, підхоплю тую торбинку в свої руки, сідає на коня і гайда. Прибіга у тую землю, до того короля і оповіщається, що приїхав з такої землі. Потребував король його у свій дім. — Ну, за чим, господин, ти забився у мою землю? — Ви, ваше сіятельство, свого дочку віддаєте заміж за того, хто може зрубати дуба вашого. — То вірно,— говорить,— так; аби ти зрубав, то ти мені зятько будеш; тільки щоб зрубав і коріння з його повитягав, поколов, склав і спалив.

Єжелі не зробиш того, що я говорю, то бачиш там чоловічі голови, то там і твоя голова буде. Дав він йому випити, закусити. — Ну, ступай тепер, заступай у роботу. Ось там дуб стоїть, від крильця недалеко, так іди, зрубай його. Як пішов до того дуба, розшморгує торбу-дротянку. — Ну, ступайте,— говорить,— ребята, у той дуб усередку і рубайте його там при низу.

Убралось усе у дуба, так що і не видно. Він собі ліг і спочива. Довго-недовго, а його кличуть обідати. Він узяв і пішов. — Ви, ребята, трохи спочиньте, поки я покушаю. Пішов він кушать, а ребята спочивають.

Вийшла королівна, дивиться на того дуба, чи він багато його зрубав, коли він і не трогав його. Підходить до батечка і каже: — Це якийсь ледар до нас прибув. Ось,— каже,— інші хоч почнуть, а цей не починав і досі. — Ну,— каже,— нічого, його голова буде там, де й тих. Покушавши, цей знов приходить до дуба. — Що, ребята,— говорить,— отдихнули? Отдихнули, господин хазяїн. — Ну, беріться, ребята, оп’ять за роботу.

Узялись за роботу оп’ять. Тут довго-недовго, через час дуб брязнув об землю, аж земля здвигнулась і каміння забряжчало. Вибігає король на крильце, коли лежить дуб долі. — Ей, дочко моя, виходь сюди; це,— говорить,— найшовся молодець, дуба звалив. Підіть його позвіть у кімнату мою та дайте покушать. Приходить він. — Ну,— говорить,— ти молодець, козак Мамарига, може, будеш моїм зятем.

То я голів більше сотні положив за того дуба. Пошанував його, дав йому стакан водки, балакав з ним, усе хорошо. Поївши, пішов знову козак Мамарига до своєї роботи. Ну, ребята, відпочили? — говорить він на свій струмент.

Уже відпочили. Ну, старайтесь, ребята, щоб сьогодні його скласти, бо уже нерано, і щоб спалить, і розвіять попіл по вітру. Ухопились за роботу ребята оп’ять. Через час склали усе у кучу увишки як дзвіниця і підпалили — і згоріло чисто, тоді і попіл розвіяли. — Ну, тепер, ребята, збирайтесь у своє місце, у торбину дротяну. Зібрались вони у місце, узяв він, зашморгнув.

Поглядав король та королівна. — Це,— кажуть,— не з простих, що такий узявся! Ну, ще сонечко не зайшло. Пішов козак Мамарига на базар, купив собі скрипочку, орішків, півкварти лютого спирту, поскладав собі в торбинку, приходить до короля з базару. Вечір. — Дайте,— каже король,— перекусити йому дечого.

Дали йому. Він перекусив. Загадав король своїм жандармам: — Укиньте його у кімнату до ведмедя, то той його,— каже,— оженить. Узяли його, ухопили силою, і вкинули туди у кімнату до ведмедя, і замкнули його там. Увійшов він до ведмедя і здрастується: — Здрастуй,— говорить,— ведмідь. Той кивнув головою. Проходжує собі козак Мамарига по хаті туди-сюди. Виймає свою скрипочку із торбочки, торбочку-волосянку знімає з своїх плечей.

— Торбочко волосяна, дай мені їсти і пити! Тут де узявся стіл, набрався всякими наїдками і напитками. Сів, кушає. — Прошу,— говорить,— ведмедю, кушати до мене ідіть. Приступив ведмідь ближче до стола. — Ну,— каже,— що ти єсть таке?

Я стільки тут людей поїв, но такого не видав, щоб поставив на стіл наїдки і напитки, що і у короля таких немає. Ну, дає, ведмідь собі бере, їсть. Наливає того спирту чарочку і козак Мамарига, здоровкається до ведмедя, п’є. — Що то,— говорить,— ви п’єте таке? — Це,— каже,— водка, така хороша. — Для чого,— каже,— ви її п’єте? — То,— каже,— для смілості ми п’ємо водку.

— А дайте і мені, я попробую. Налив він стакан йому. Роззявив він рота, узяв, висипав йому у рот. Закусив. — Ну,— каже,— не розібрав, дайте ще другу. Наливає він другу, ведмідь випив. Випив, закусив. Тепер козак Мамарига бере свою скрипочку, давай грати.

Пішов ведмідь танцювати. — Ще буде стаканчик, випийте і цей для смілості. Дав, він випив і той. Та й пішов танцювати. — Ну, козак Мамарига, коли б ти виучив мене так грати, як сам граєш. — Я,— каже,— можу вивчити тебе зараз, аби охота. — Ну, то моя охота, вивчи, пожалуста. Прошморгує він свою дротянку-торбу, витягає клини залізні і молот, а у кімнаті лежить половина дуба товстого.

Він узяв, клинами набив, розколов той дуб хорошенько. — Ну, стромляй,— каже,— сюди лапи, я буду тобі виправлять, щоб ти перебирав хорошо, так, як я. Давай він устромлять у колівашину свої лапи. А він; каже: — Іще далі стромляй, глибше стромляй, доти, доки далі нікуди стромлять. Узяв він тоді клини повибивав, і зступився той дуб, а ведмідь крутить задом і каже: — Випусти мене, козак Мамарига, уже ти мені повиправляв руки. — Ні,— каже,— ще не пора тебе випускати. Ось я,— говорить,— стіл уберу, то тоді покажу!

Торбочко-волосянко, уберись,— каже. Торба убралась. Повісив він торбочку, виймає арапник дротяний і давай тоді ведмедя ззаду почищати. — Ей,— каже,— козак Мамарига, пусти, за що ти мене б’єш? — А ти,— каже,— нашого брата уже багато попоїв. Як я тебе нагодую, ти більше не схочеш нас їсти!

Тоді став його батогом гостити ззаду так, що шерсть летить тільки. Він реве та проситься, а той гостить. Ну, бив, бив, утомився, ліг відпочити. Відпочив, оп’ять за свою роботу, оп’ять б’є. На половині ведмедя з обох боків вибив йому шерсть всю чисто. Ліг, заснув козак Мамарига. Розвиднілось.

Підходять королівські слуги до віконця (віконце перегороджено залізом), дивляться у віконце; побачив їх ведмідь. Вони обзиваються до ведмедя. — Мовчіть,— каже ведмідь,— мовчіть, бо пан мій спить, бо як устане, то буде знову бити. Вони почули, назад пішли. Говорять: — Щось обзивається ведмідь, мабуть, козак Мамарига живий. — Ні, не може бути, а підіть узнайте.

Пішло їх чоловіка чотири, чи що. Підходять до дверей, відмикають двері. Відчинили, коли ведмідь у дубові стремить. Каже: — Мовчіть, бо пан мій спить. Ступайте собі, бо як устане, то буде бити. Підходять вони до короля, кажуть: — Козак Мамарига спить, а ведмідь у дубові стримить. — Ні,— говорить,— я не вірю.

Хто б його у той дуб засадив? Ну, підем же тепер. Узяв собі чоловік із шість і пішов. Підходять, а той собі спить, а ведмідь у дубові стримить, і шерсть лежить ведмедеві по коліна. Увійшли. Встає козак Мамарига. — Що,— каже,— куди ви мене, господин, заперли на ніч? Щоб ведмідь мене з’їв? От я його погодував, він більше не схоче Нашого брата їсти.

— Ну, козак Мамарига, випусти, пожалуста, ведмедя із того дуба. — Можна,— каже,— по вашому слову я могу випустить. Виймає клини із торбочки і молот, поставляє у розколину, розводить дуба оп’ять. — Ну, висмикуй тепер лапи! Узяв він повитягав. Повкидав він свій струмент у торбу оп’ять. — Ну, тепер підем, козак Мамарига, тепер ти будеш моїм зятем.

Такого нема і у світі, як ти. Приводить його у дім, угощає його. — Ну, доч моя, то твій муж, а мій зять. Коли він з ведмедем переночував, то робить уже нічого. Цей час убрали козака Мамаригу у одежу, у саму перву, до священика вінчати. Обвінчали їх. Свадьбу давай гулять. Свадьбу одгуляли. Дав їм кімнату: — Отут собі живіть, у цій кімнаті.

Одписує козакові Мамаризі половину царства. Козак Мамарига каже: — Я не хочу половини царства. У вас царство мале, відпишіть мені ус